За найбільш обґрунтованими демографічними розрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України прямі втрати від надсмертності в Україні у 1932–1934 роках становлять 3,9 мільйона осіб. Ще близько 600 тисяч дітей так і не народилися через різке падіння народжуваності. Разом демографічні втрати сягають приблизно 4,5 мільйона.

Майже 90 відсотків цих смертей припало на 1933 рік, а пік прийшовся на червень, коли щодоби вмирало в середньому 28 тисяч людей. Дев’яносто три відсотки загиблих були сільськими жителями. Найбільше постраждали Київська та Харківська області в тогочасних межах.

Офіційна судова оцінка 2010 року підтвердила цифру 3 мільйони 941 тисяча прямих жертв. Інші дослідники називають і вищі показники, проте саме 3,9 мільйона надсмертності залишається консенсусною науковою базою для більшості сучасних істориків і демографів.

Штучний характер катастрофи

Голодомор не був наслідком посухи чи поганого врожаю. Урожай 1932 року, хоч і нижчий за попередні, все одно дозволяв прогодувати населення. Влада свідомо вилучала зерно, насіння, овочі, худобу і навіть одяг. Села ставили на «чорні дошки», блокували виїзд, забороняли торгівлю. Закон про «п’ять колосків» перетворював збір залишків зерна на полі злочин.

Сталін і його оточення знали про масштаби смертності. Вони отримували звіти з місць, бачили, як пухнуть від голоду люди, але не зменшували планів хлібозаготівлі. Навпаки — посилювали тиск. Експорт зерна за кордон тривав, а внутрішні запаси використовували для міст і армії. Українське село перетворилося на зону, з якої викачували все можливе.

Голод став інструментом придушення українського національного опору і прискорення колективізації. Це була політика, спрямована на зламання хребта села.

Демографічні розрахунки: як рахували жертв

Радянська статистика навмисно спотворювала дані. Перепис 1937 року показав катастрофічне зменшення населення і був засекречений, а його організаторів репресували. Сучасні демографи відновили динаміку населення між переписами 1926 і 1939 років, врахували міграцію, народжуваність і природну смертність. Метод надсмертності дозволяє відділити «зайві» смерті від звичайних.

Результати Інституту демографії виглядають так:

Дані Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України. Сільське населення втратило 3,65 мільйона, міське — близько 0,3 мільйона. На кожну тисячу сільського населення припадало 149 «зайвих» смертей.

Регіональна картина смерті

Найбільших втрат зазнали не південні зернові області, як можна було б очікувати, а лісостепові Київська та Харківська. У межах адміністративного поділу 1933 року Київська область втратила понад 1,11 мільйона людей (близько 20 % населення), Харківська — понад 1,04 мільйона (близько 19 %). Вінницька, Дніпропетровська та Одеська області мали втрати на рівні 10–13 %. Найменше постраждали Донецька та Чернігівська області.

Ця географія свідчить про політичний характер голоду. У регіонах, де колективізація йшла повільніше і де був сильніший опір, тиск був жорсткішим. Продовольчу допомогу туди майже не надсилали. У той самий час у сусідніх російських областях смертність була в кілька разів нижчою.

Діти як найуразливіша група

Майже 44 відсотки прямих жертв — діти віком до 14 років. Близько 1,7 мільйона малих українців не дожили до дорослого віку. Немовлята до одного року становили приблизно п’яту частину всіх загиблих. У багатьох селах після 1933 року в перші класи сідали лише 30–40 % дітей відповідного віку. Шкільні журнали тих років виглядають як списки зниклих.

Батьки віддавали останні крихти дітям. Коли сили закінчувалися, діти йшли жебракувати або гинули на дорогах. Масові дитячі будинки переповнювалися, і смертність там залишалася страшенно високою. Голод вирвав з українського суспільства ціле покоління.

Етнічний склад і порівняння з іншими регіонами СРСР

Близько 81 % загиблих в Україні були етнічними українцями. Росіяни становили близько 4,5 %, євреї — 1,4 %, поляки — 1,1 %. Голод охопив також Кубань, Поволжя, Казахстан, але інтенсивність смертності в Україні була значно вищою. За оцінками того ж Інституту демографії, втрати через надсмертність у всьому СРСР сягали 8,7 мільйона, з яких Україна дала найбільшу частку.

У Галичині, на Волині, Буковині та Закарпатті, які тоді не входили до складу СРСР, голоду не було. Це ще один доказ штучності катастрофи на радянській території.

Дискусії навколо цифр

Діапазон оцінок широкий — від 2,6 до 7 і навіть 10,5 мільйонів. Вищі цифри часто включають непрямі втрати за межами 1934 року, жертв на Кубані та серед українців в інших регіонах СРСР, а також довгостроковий дефіцит народжень. Науковий консенсус демографів тримається на 3,9 мільйона прямих смертей у межах УСРР і 4,5 мільйона загальних демографічних втрат. Саме ці цифри використовують більшість міжнародних істориків, зокрема Тімоті Снайдер і Енн Епплбаум.

Суд 2010 року, спираючись на експертизу Інституту демографії, офіційно зафіксував 3 мільйони 941 тисячу жертв. Ця цифра залишається базовою для української держави.

Визнання геноцидом і сучасна пам’ять

У 2006 році Верховна Рада України визнала Голодомор геноцидом українського народу. Станом на 2026 рік подібні рішення ухвалили парламенти понад тридцяти країн, а також Європейський парламент і Парламентська асамблея Ради Європи. Рафаель Лемкін, автор поняття «геноцид», ще в 1950-х роках прямо називав Голодомор класичним прикладом знищення нації через голод.

Щороку в четверту суботу листопада Україна запалює свічки. Книги пам’яті фіксують імена. Архіви відкривають нові списки. Кожна знайдена метрика чи свідчення повертає обличчя тим, кого намагалися стерти з історії. Цифра 3,9 мільйона — це не абстракція. Це мільйони окремих життів, обірваних свідомим рішенням влади.

Довгострокові наслідки відчутні й сьогодні. Демографічна яма 1930-х років вплинула на вікову структуру населення, на кількість сімей, на культурну пам’ять. Голодомор став однією з центральних точок української національної свідомості. Він нагадує, що голод може бути зброєю, а мовчання — співучастю.

Дослідження тривають. Нові архіви, цифрові карти смертності, аналіз шкільних списків і метричних книг дозволяють уточнювати деталі. Але головне вже встановлено: мільйони людей загинули не від природи, а від політики, яка навмисно відібрала у них їжу.