Ігор Пелих увійшов в історію українського телебачення як людина, яка вміла говорити з глядачем без маски. Його програми 2000-х років поєднували азарт, гумор і щирість, а сам ведучий залишався близьким і живим навіть у прямому ефірі. Від тернопільського радіо до власної продакшн-студії — цей шлях вмістився всього в 35 років.

Сьогодні про нього згадують не лише через трагічну загибель. Його син захищає країну, доньки розвивають творчі здібності, а студія «Роги і копита» продовжує працювати. Пелих став одним із символів тієї епохи, коли українське розважальне телебачення тільки вчилося бути своїм.

Його біографія — це історія людини, яка з майстра з ремонту взуття перетворилася на продюсера й ведучого, здатного збирати мільйони глядачів. І ця історія досі відгукується в сучасній українській культурі.

Дитинство в Тернополі та перші кроки

Ігор Дмитрович Пелих народився 3 лютого 1974 року в Тернополі. Батьки розлучилися, тож хлопчик жив то з матір’ю, то з батьком, який створив нову сім’ю. У 16 років він утратив батька. Після восьми класів школи № 18 пішов до Тернопільського вищого професійного училища сфери послуг і туризму, де здобув спеціальність майстра з ремонту взуття і навіть якийсь час працював на фабриці.

Вулиця займала багато місця в його дитинстві. Він читав багато, але з точними науками дружив погано. Зате вільна боротьба, участь у молодіжному товаристві «Вертеп», а згодом у СНУМі та УНА-УНСО сформували характер. У 1993–1998 роках Ігор грав на бас-гітарі в рок-гурті Nameless і організовував музичний фестиваль «Нівроку». У 1994-му він написав пісню «Ой по горі роман цвіте» на слова Тараса Шевченка, яку пізніше виконували Андрій Підлужний, «Піккардійська терція» та інші.

Радіо стало першим справжнім професійним простором. На Тернопільській обласній державній радіокомпанії він створив і вів молодіжну музичну програму «Веселий Роджер». Після конфлікту з керівництвом перейшов разом із програмою на першу в місті FM-станцію «Радіо „Тернопіль“», де працював до 1998 року. Вже тоді відчувався його стиль — живий, без зайвої офіційності, з відчуттям ритму і гумору.

Київ, радіо і перший телевізійний прорив

У 1998–1999 роках Пелих працював ді-джеєм на «Радіо Столиці» в Києві. Паралельно вступив до Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де навчався з 1999 по 2004 рік. Саме в цей період він познайомився в інтернеті з Олександрою Лозинською. Вона тоді вже вела на «1+1» програму «Не всі вдома» і запросила його на кастинг.

Разом вони стали ведучими «Не всі вдома». Програма була інтерактивною, живою, без жорстких сценаріїв. Пелих говорив так, ніби камер немає, і глядачі це відчували. Коли проєкт закрили, подружжя не чекало нових пропозицій. Вони створили власну продакшн-студію.

З 2000 року Ігор працював адміністратором сайту каналу ICTV, а згодом став його обличчям. Саме тут народилися програми, які зробили його зіркою.

Програми, які запам’яталися надовго

«Галопом по Європах» стала його візитівкою. Формат був простий і захопливий: ведучий шукав на вулицях людей, готових того ж дня полетіти на курорт — із коханою чи з випадковим супутником. Програма виходила на ICTV у 2000–2004 та 2007–2008 роках. Всього близько 170 випусків. Пізніше до команди долучився Фоззі з гурту ТНМК. Концепція змінювалася щосезону, але енергія залишалася тією ж.

«На свою голову» — міський квест, де учасники виконували завдання за гроші без принижень. Пелих разом із дружиною зробили цей проєкт власними силами після розриву з ICTV. Програма виходила в 2004–2007 роках і досі згадується як чесна гра, де головним було кмітливість.

«Таксі» на телеканалі «Сіті» — інтелектуальне шоу у форматі кеш-кеб. «Лабіринт» він продюсував. Кожна з цих програм несла відбиток його характеру: швидкий темп, гумор без пошлості й відчуття, що ведучий — твій знайомий, а не зірка з екрана.

У 2003 році Пелих отримав премію «Телетріумф» як найкращий ведучий розважальних програм. Після смерті йому посмертно присудили ще одну «Телетріумф» за особливий внесок у розвиток українського телебачення.

Помаранчева революція і власна студія

Під час Помаранчевої революції 2004 року Ігор Пелих став одним із перших на ICTV, хто повісив помаранчеві стрічки на знак незгоди з редакційною політикою каналу. Він безоплатно брав участь у студентському страйковому концерті «Пора» і пізніше пояснював свою позицію в книзі «Журналістська революція-2004. Події, люди, дискусії».

У 2005 році він заснував студію «Роги і копита Продакшн» і став її генеральним продюсером. Дружина Олександра працювала головною редакторкою. Студія не мала за спиною олігархів — як сам Пелих неодноразово підкреслював. Вони ризикували, купували власну техніку, створювали формати «під ключ» і продавали їх каналам. З кінця 2008 року він ще вів «ДСП-шоу» на радіо «Europa Plus».

За моїм досвідом спілкування з людьми, які працювали з Пелихом у ті роки, його сила була в тому, що він не грав роль ведучого — він ним був. Імпровізація, швидка реакція і відсутність страху перед прямим ефіром робили кожну програму неповторною.

Особисте життя і сім’я

З Олександрою Лозинською вони виховували трьох дітей: сина Івана (народився близько 2001 року), доньок Соломію (близько 2003) та Устину (близько 2007). Сім’я віддала сина до Пласту. Пелих сперечався з дружиною щодо мови спілкування з дітьми — він наполягав на українській.

Після його смерті Олександра очолила студію «Роги і копита». Пізніше вона вийшла заміж вдруге і народила ще одну дитину. Станом на 2025–2026 роки відомо, що старший син Іван з початку повномасштабної війни служить у Збройних силах України, брав участь у боях у найгарячіших точках і навіть отримував нагороди. Соломія захоплюється музикою, як і батько. Устина живе й навчається в Польщі. Доньки переважно уникають публічності.

Трагічна загибель і пам’ять

8 травня 2009 року близько п’ятої ранку на проспекті Берестейському в Києві сталася аварія. Пелих їхав пасажиром у Volkswagen Passat. Водій іншого автомобіля зник з місця події, згодом з’явився в міліцію. Його засудили до 9 років позбавлення волі та зобов’язали відшкодувати майже 2 мільйони гривень. Ігорю було 35 років.

Прощання відбулося в приміщенні ICTV. Поховали його 10 травня на Байковому кладовищі. У Тернополі з’явилася зірка на Алеї зірок, жива меморіальна таблиця у вигляді телевізора, а згодом — вулиця його імені в мікрорайоні «Північний».

Фоззі з ТНМК у пісні «Фідель» співає: «Пелих поки живий — я дитина, я іще малий». Ця фраза стала своєрідним епітафієм. Друзі й колеги досі згадують його як людину, яка вміла дружити по-справжньому і працювати без оглядки на авторитети.

Дані таблиці зібрані на основі відкритих джерел, зокрема матеріалів Української Вікіпедії та публікацій українських медіа.

Спадщина, яка живе

Студія «Роги і копита» продовжує існувати. Олександра Лозинська зберегла її і розвиває. Син Іван обрав шлях захисту країни — і в цьому відчувається характер батька, який не боявся займати чітку позицію. Доньки несуть творчу спадковість: музику, відкритість до світу.

Пелих працював у час, коли українське телебачення ще шукало власний голос. Він допоміг цьому голосу прозвучати без копіювання чужих форматів. Його програми були українськими не тільки мовою, а й темпераментом — швидким, іронічним, теплим.

Сьогодні, коли згадують 2000-ті на українському ТБ, ім’я Ігоря Пелиха звучить природно. Не як ностальгія, а як частина фундаменту, на якому пізніше будували інші. Він встиг залишити після себе не лише ефіри, а й відчуття, що на екрані може бути людина, а не маска. І це відчуття досі працює.