Формула зі статті 13 Конституції України звучить звично: земля, надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси в межах території держави, а також ресурси континентального шельфу і виключної морської економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування. Кожен громадянин має право користуватися цими об’єктами відповідно до закону.
Ця норма не створює паю на нафту чи сертифіката на річку. Вона фіксує інше: природні ресурси як цілісні об’єкти не можуть вільно циркулювати в цивільному обороті так, як квартира чи трактор. Водночас окремі земельні ділянки, видобута руда, зрубаний ліс чи виловлена риба вже живуть за іншими правилами. Саме ця роздвоєність і породжує більшість юридичних і політичних суперечок.
Нижче — як норма працює в кодексах, де вона реально обмежує угоди, що може зробити громадянин і що змінилось після 2022 року.
Чому «власність народу» не схожа на звичайне право власності
Класичне цивільне право власності передбачає конкретного суб’єкта, індивідуалізовану річ і тріаду повноважень: володіння, користування, розпорядження. Український народ як конституційна категорія не має паспорта, рахунку в банку й реєстрації в Державному реєстрі речових прав. Тому судді Верховного Суду у фахових дискусіях 2025 року прямо називають цю конструкцію політико-правовою: вона виводить певні природні об’єкти з вільного обороту і зобов’язує державу діяти як управитель, а не як приватний господар.
Історично формула з’явилася ще до Конституції 1996 року. Декларація про державний суверенітет 1990 року проголосила виключне право народу володіти, користуватися і розпоряджатися національним багатством. Закон «Про власність» 1991 року закріпив окремий розділ про виключну власність народу. Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» досі повторює: природні ресурси України є власністю Українського народу, а громадяни користуються ними згідно із законом. Цивільний кодекс відтворив конституційну норму в статті 324 майже дослівно.
Звідси важливий висновок. Народ не «продав» землю державі і не «передав» її в комунальну власність громад. Держава і громади здійснюють повноваження власника в межах Конституції. Якщо орган виходить за ці межі — угода або рішення можуть бути визнані такими, що порушують право народу.
Власність при цьому зобов’язує. Конституція прямо забороняє використовувати її на шкоду людині і суспільству. Це не декоративна фраза: саме на ній тримаються обмеження забудови прибережних смуг, вимоги рекультивації кар’єрів, заборона приватизації об’єктів природно-заповідного фонду.
Що саме належить народові і який режим у кожного ресурсу
Конституція дає загальний перелік. Галузеві кодекси розставляють акценти по-різному, і саме тут виникає плутанина.
| Об’єкт | Формулювання в законі | Чи можна набути у приватну власність сам природний об’єкт | Що може стати приватним |
|---|---|---|---|
| Земля як природний ресурс / поверхня | Об’єкт права власності народу (ст. 13 Конституції); водночас земля — основне національне багатство (ст. 14) | Сам «масив землі» як природний об’єкт — ні | Конкретна земельна ділянка — так, у громадян, юридичних осіб, держави, громад |
| Надра | Виключна власність народу; надаються тільки в користування; угоди, що порушують це право, недійсні | Ні | Видобуті корисні копалини — як правило, власність надрокористувача |
| Води (водні об’єкти) | Виключна власність народу; надаються тільки в користування | Ні | Вода, забрана на законних підставах; окремі штучні водойми на приватній землі — у вузьких межах |
| Ліси | Об’єкт права власності народу; водночас можуть бути в державній, комунальній і приватній власності | Так, окремі лісові ділянки — за законом | Заготовлена деревина, продукти побічного користування |
| Атмосферне повітря | Об’єкт права власності народу | Ні (об’єкт не індивідуалізується) | Не застосовується; регулюється через викиди, квоти, екологічний податок |
| Ресурси шельфу і виключної економічної зони | Об’єкт права власності народу | Ні | Продукція за угодами про розподіл продукції — за умовами угоди |
Джерело: Конституція України, Цивільний кодекс, Кодекс України про надра, Водний і Лісовий кодекси (станом на 2026 рік).
Різниця між землею і надрами принципова. Земельна ділянка — індивідуалізована частина поверхні з кадастровим номером. Її можна купити, подарувати, успадкувати, віддати в іпотеку. Надра під цією ділянкою залишаються власністю народу. Власник паю не стає власником газового покладу лише тому, що свердловина стоїть «у нього в полі».
З лісом модель гібридна. Лісовий кодекс одночасно називає ліси об’єктом права власності народу і допускає державну, комунальну та приватну власність на конкретні ліси. Приватний ліс не виводить деревостан із лісового фонду і не скасовує правил рубок, охорони й загального користування громадян.
Повітря в цій конструкції — найабстрактніший об’єкт. Його не можна «передати в оренду». Держава реалізує право народу через норми якості повітря, дозволи на викиди та відповідальність за забруднення.
Хто здійснює права власника і що залишається громадянину
Частина друга статті 13 Конституції не каже, що власником стає Кабінет Міністрів чи міська рада. Вона каже: від імені народу права власника здійснюють органи влади і місцевого самоврядування в межах Конституції.
На практиці це виглядає так. Верховна Рада визначає правовий режим ресурсів. Уряд і центральні органи видають спецдозволи на користування надрами, встановлюють ліміти спеціального водокористування, затверджують правила. Місцеві ради розпоряджаються землями комунальної власності, погоджують окремі види користування, створюють об’єкти природно-заповідного фонду місцевого значення. Органи виконавчої влади можуть отримувати окремі повноваження щодо розпорядження надрами і водами — це прямо передбачено кодексами.
Громадянин у цій схемі має конституційне право користуватися природними об’єктами відповідно до закону. Це не право «забрати свою частку», а право загального природокористування: перебувати в лісі державної чи комунальної власності, збирати гриби й ягоди для власних потреб, користуватися водою для питних і побутових потреб у встановлених межах, дихати повітрям, яке держава зобов’язана охороняти.
Спеціальне користування — інша історія. Кар’єр, свердловина, промисловий водозабір, розрахункова рубка потребують дозволу, договору, рентної плати. Рента за надра, воду й лісові ресурси йде до бюджетів. З грудня 2022 року Кодекс України про надра містить норму: громадяни мають право отримувати частину доходів державного бюджету від рентної плати за видобування корисних копалин. Вона набирає чинності одночасно із законом про економічний паспорт. До запуску цього механізму прямого «дивіденду з надр» на картку громадянина немає — є лише бюджетне перерозподілення через соціальні й інфраструктурні видатки.
У реальних кейсах громадяни найчастіше стикаються з правом народу не як із «своєю часткою», а коли прокуратура або екологічна інспекція оскаржують незаконну передачу берега, самовільне зайняття землі водного фонду чи розробку кар’єру без спецдозволу. Норма статті 13 тоді працює як аргумент публічного інтересу, а не як позов «від усіх українців одразу».
Як народна власність уживається з ринком землі
Стаття 14 Конституції гарантує право власності на землю і каже, що воно набувається громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Це не скасовує статті 13. Це розділяє два рівні.
Перший рівень — земля як природний об’єкт і національне багатство. Він належить народу, перебуває під особливою охороною, не зникає через те, що конкретну ділянку продали фермеру.
Другий рівень — земельна ділянка як об’єкт цивільних прав. Після відкриття ринку сільгоспземель громадяни України можуть відчужувати паї, юридичні особи з українськими бенефіціарами — набувати ділянки в межах встановлених площ, іноземці — з істотними обмеженнями щодо сільгоспземель. Жодна з цих угод не передає покупцеві надра, річку чи атмосферне повітря над полем.
Саме тому приватизація чи продаж ділянки не означає «продажу України». Але продаж ділянки з порушенням цільового призначення, у прибережній захисній смузі, на землях природно-заповідного фонду чи з обходом заборон для осіб, пов’язаних із державою-агресором, уже може суперечити режиму народної власності й бути скасований.
Окремо стоїть питання стратегічних і критичних корисних копалин. Законодавство 2024–2026 років звузило коло осіб, які можуть користуватися такими ділянками надр. Юридичні особи, зареєстровані в державі-агресорі, прямо виключені з числа надрокористувачів. Це логічне продовження статті 13: розпоряджатися ресурсом народу від його імені не можуть структури держави, яка цей народ заперечує.
Поширені міфи, які заважають зрозуміти норму
Міф 1. «Якщо земля в приватній власності, стаття 13 уже не діє». Діє. Приватна ділянка не поглинає правовий режим надр, вод і повітря. Власник поля не може самовільно відкрити кар’єр чи перекрити водотік лише на тій підставі, що земля «його».
Міф 2. «Надра нікому не належать, бо народом розпоряджаються чиновники». Юридично надра належать народу, фактично дозволи видають органи. Це слабкість механізму реалізації, а не доказ відсутності суб’єкта. Угоди, які в прямій чи прихованій формі порушують право народу на надра, кодекс прямо називає недійсними.
Міф 3. «Це лише декларація, суди нею не користуються». Норма не є порожньою. Її застосовують у спорах про землі водного фонду, самовільне користування надрами, статус об’єктів ПЗФ, повернення незаконно відчужених ділянок. Інша річ, що вона рідко дає громадянину індивідуальну грошову вигоду «як співвласнику родовища».
Міф 4. «Іноземець купив пай — значить, купив частину народного багатства». Він набув речове право на конкретну ділянку в межах закону. Стратегічні ресурси, шельф, надра й водні об’єкти від цього не змінили власника.
Міф 5. «Громада є власником усіх ресурсів на своїй території». Громада є власником комунальних земель і може бути власником окремих лісів. Води й надра не переходять у комунальну власність лише тому, що родовище чи річка лежать у межах громади.
Що робити, якщо право народу порушують
Типові ситуації: кар’єр без спецдозволу, забудова прибережної смуги, передача землі водного фонду під забудову, рубка без лісорубного квитка, скиди без дозволу, користування надрами особами, яким це заборонено.
Практична послідовність така.
- Зафіксувати факт: фото, координати, кадастровий номер, номер спецдозволу або його відсутність у відкритих реєстрах Держгеонадр, Держводагентства, лісорубних документів.
- Перевірити відкриті дані: Державний земельний кадастр, реєстр речових прав, інтерактивні карти надрокористування, перелік водокористувачів.
- Звернутися зі зверненням до органу, який здійснює права власника в цій сфері: сільська, селищна, міська рада; обласна військова адміністрація; територіальний орган Держгеокадастру, Держекоінспекції, Держгеонадр.
- Паралельно — заява до прокуратури, якщо йдеться про землі водного фонду, ПЗФ, самовільне користування надрами чи шкоду довкіллю в значних розмірах. Саме прокуратура найчастіше представляє інтереси держави в таких позовах.
- Для шкоди довкіллю внаслідок війни — фіксація в національних процедурах документування збитків і, за наявності підстав, у міжнародних інструментах обліку шкоди.
Оскаржувати можна не «статтю 13 взагалі», а конкретне рішення, договір, дозвіл чи бездіяльність органу. Суд оцінює, чи вийшов орган за межі повноважень, чи виведений об’єкт з обороту, чи дотримано спеціальний закон.
До фахівця варто йти одразу, якщо ділянка межує з водою, лісом чи кар’єром; якщо вам пропонують «оформити берег»; якщо в договорі оренди землі з’являються права на корисні копалини; якщо покупець або інвестор пов’язаний з державою-агресором; якщо громада планує змінити цільове призначення земель природно-заповідного чи водного фонду. Помилка на старті коштує дорожче за консультацію.
Війна, окупація і захист ресурсів у 2025–2026 роках
Тимчасова окупація не припиняє право власності, набуте за законодавством України. Це стосується і паїв, і прав користування. Документи, видані окупаційною адміністрацією на українські природні ресурси, не створюють правового титулу в українському правопорядку.
Після 2022 року норма статті 13 отримала додатковий політичний зміст, на який звертали увагу правники: вона фіксує, що земля і надра є матеріальною основою суверенітету саме Українського народу, а не «нічийним простором». Водночас практична охорона ресурсів на окупованих територіях обмежена. Пріоритет — збереження доказів права, кадастрових і реєстрових відомостей, фіксація шкоди.
У законодавчій площині 2023–2025 років з’являлися ініціативи прямо заборонити громадянам і юридичним особам держави-агресора володіти чи користуватися природними об’єктами права власності Українського народу та зобов’язати відчужити такі права. Навіть без окремого «великого» закону галузеві кодекси вже відсікають агресора від надрокористування.
Окремий суміжний аспект — шкода довкіллю. Руйнування гребель, забруднення ґрунтів, мінування сільгоспземель, вигорання лісів не скасовують народного титулу на ресурс. Вони створюють обов’язок держави документувати збитки і вимагати відшкодування, а також обов’язок не «легалізувати» наслідки окупаційного природокористування після деокупації автоматичним визнанням чужих дозволів.
Другий суміжний аспект — реконструкція Цивільного кодексу. У професійному середовищі точиться суперечка: залишати окрему статтю про власність народу в цивільному законі чи винести її повністю в публічне право. Поки стаття 324 ЦК чинна і повторює Конституцію. Прибирати її «для чистоти цивілістики» без заміни механізмів охорони було б ризиком, а не технічним прибиранням тексту.
Ключові інсайти такі. Право власності Українського народу — не пай і не акція, а конституційний режим природних ресурсів: народ є титульним власником цілісних об’єктів, органи діють від його імені, громадянин має гарантоване користування за законом. Земельна ділянка може бути приватною, надра під нею — ні. Вода в річці не продається разом із берегом. Ліс може мати приватного власника, але не випадає з публічного режиму охорони. Найбільша практична цінність норми — не в обіцянці «дивідендів з надр», а в можливості визнати недійсними угоди й рішення, які виводять стратегічний ресурс із-під контролю народу. Де цей механізм слабкий — там питання вже не в тексті статті 13, а в якості законів, реєстрів і роботи органів, які мають діяти від імені власника.
