Агатангел Кримський народився без жодної краплі української крові, але свідомо став одним із найвідданіших її захисників і творців. Поліглот, що володів понад шістдесятьма мовами, сходознавець світового рівня і фундатор Української академії наук, він довів, що українська мова існувала як окрема система вже в XI столітті, створив цілу школу орієнталістики в Україні та залишив понад тисячу наукових праць. Його життя — це історія людини, яка з кримськотатарсько-білорусько-польського коріння виткала власну українську ідентичність і заплатила за неї життям у сталінській в’язниці.
Він не просто вивчав Схід — він будував мости між культурами, перекладав Омара Хайяма й Шевченка, писав інтелектуальну прозу і поезію, сповнену екзотики та внутрішнього болю. Сьогодні його ім’я носить Інститут сходознавства НАН України, а ЮНЕСКО ще 1970 року внесла його до переліку найвидатніших діячів світу.
У три роки він уже читав, у вісімнадцять досконало володів вісьмома мовами, а в сімдесят починав опановувати санскрит і вавилонську. Така жага знань стала його головною зброєю і, зрештою, вироком.
Коріння, що тягнеться з Бахчисарая
Прізвище Кримський з’явилося не випадково. Далекий предок — мулла з Бахчисарая — після гострого конфлікту з ханом у 1696 році втік на білоруські землі, прийняв православ’я і взяв собі нове ім’я. Відтоді рід змішав кримськотатарську кров із білоруською та польсько-литовською. Батько Агатангела, Юхим Степанович, був учителем історії й географії, видавцем і автором популярних підручників. Мати, Аделаїда Матвіївна, походила з польсько-литовського шляхетного роду.
Хлопчик з’явився на світ 15 січня 1871 року у Володимирі-Волинському. Сім’я невдовзі переїхала до Звенигородки на Черкащині. Батько багато займався сином, і вже в три роки дитина вільно читала й писала. У п’ять років його віддали до місцевого училища. Сам Агатангел пізніше писав: «Мій батько з білоруського міщанського роду, мати — полька литовська, — я знацця, ані кровинки вкраїнської не маю, тільки що вродився та виріс на Вкраїні. Хоч я родом не вкраїнець, але цілком проукраїнився».
Ця фраза стала ключем до розуміння всієї його долі. Він не шукав виправдань у крові. Він просто обирав.
Освіта, що відкрила світ
Після протогімназії в Острозі та Другої київської гімназії юнак вступив до Колегії Павла Ґалаґана. Там Павло Житецький запалив у ньому любов до української мови й літератури. До вісімнадцяти років Агатангел уже вільно володів польською, французькою, англійською, німецькою, грецькою, італійською та турецькою.
Далі був Лазаревський інститут східних мов у Москві (1889–1892), де він занурився в арабську, перську й турецьку філологію. Потім — історико-філологічний факультет Московського університету. Магістерські іспити з арабістики й слов’янської філології він склав блискуче. 1896–1898 роки провів у Сирії та Лівані. Там, серед пальм і мінаретів, збирав рукописи, вчив живу арабську й накопичував матеріал, який опрацьовував усе життя.
Повернувшись, став викладачем, а з 1900 року — професором Лазаревського інституту. Читав курси історії ісламу, арабської літератури, семітських мов. Переклав Коран із коментарями. Писав підручники, які десятиліттями залишалися основою сходознавчої освіти.
Науковий подвиг і створення української школи сходознавства
Коли 1918 року Володимир Вернадський запросив його до Києва творити Українську академію наук, Кримський погодився лише за однієї умови — перевезти всю свою бібліотеку. П’ятдесят тисяч томів зайняли цілий залізничний вагон. Разом із Вернадським він фактично заклав фундамент Національної бібліотеки України імені Вернадського.
Він став неодмінним секретарем Академії і головою історико-філологічного відділу. Створив кабінет арабської та іранської філології, Гебраїстичну археографічну комісію, Тюркологічну комісію. Директор Інституту української наукової мови (1921–1929). Під його керівництвом з’явилися «Найголовніші правила українського правопису» (1921), багатотомний «Російсько-український словник», «Російсько-український словник правничої мови».
Особливо важливим було його дослідження історії української мови. Разом із Олексієм Шахматовим він доводив, що українська мова існувала вже в XI столітті як «цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця». Він рішуче відкидав теорію «колиски трьох братніх народів» і гіпотезу Погодіна.
Загалом наукова спадщина налічує понад тисячу праць. Серед них — багатотомні історії арабської, перської та турецької літератур, дослідження суфізму, ісламу, фольклору народів Кавказу й Близького Сходу.
| Основні напрями | Ключові праці | Значення |
|---|---|---|
| Арабістика та ісламознавство | «Історія арабів і арабської літератури», «Лекції про Коран» | Заклав основи української та російської наукової арабістики |
| Тюркологія та іраністика | «Історія Туреччини та її письменства», «Історія Персії та її письменства» | Фундаментальні дослідження, актуальні досі |
| Україністика | «Українська граматика», «Нариси з історії української мови» | Довів самобутність української мови з XI ст. |
| Літературна творчість | «Пальмове гілля», «Андрій Лаговський» | Перший український інтелектуальний роман модернізму |
Дані узагальнено на основі матеріалів Великої української енциклопедії та досліджень Інституту сходознавства імені А. Ю. Кримського.
Літературний світ: пальми, біль і пошук себе
Наука не вичерпувала його. У 24 роки в Коломиї вийшла збірка «Повістки й ескізи з українського життя», де вже була перша частина майбутнього роману «Андрій Лаговський». Цей твір — перший справді інтелектуальний роман української літератури. Герой шукає себе між національною ідентичністю, забороненим коханням і внутрішніми демонами. Повністю роман опублікували лише після смерті автора.
Поезія «Пальмове гілля» виросла з ліванських вражень. Тут і східна екзотика, і декадентська туга, і «нечестиве кохання». Іван Франко високо оцінив ці вірші, відзначивши їхню особливу, витончену природу. Були ще «Бейрутські оповідання» — живі замальовки життя на Сході.
Кримський листувався з Лесею Українкою, давав їй консультації щодо східних мотивів. Існує версія, що він був у неї закоханий, але вона відповіла дружбою. З Іваном Франком, Борисом Грінченком, Михайлом Павликом він обговорював і мовні, і політичні питання.
У нього був прийомний син — Микола Левченко, талановитий етнограф. Коли Левченка заарештували і змусили давати свідчення проти вчителя, він не витримав і покінчив із собою. Кримський усиновив його дитину, щойно народжену.
Трагедія останніх років
З кінця 1920-х над ним згущувалися хмари. Твори забороняли, від роботи усували. У січні 1941-го, до 70-річчя, його ще нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. А вже в липні того ж року заарештували. Звинувачення — «український буржуазний націоналізм» і керівництво «націоналістичним підпіллям».
Сімдесятирічного напівсліпого вченого відправили до Кустаная. У камері з грабіжниками й убивцями. За свідченнями, навіть вони охороняли його, ділилися хлібом і слухали розповіді про історію України. 25 січня 1942 року Агатангел Кримський помер у тюремній лікарні. Офіційно — від виснаження. Багато дослідників вважають, що причиною стали тортури й нелюдські умови. Місце поховання досі невідоме.
Реабілітували його лише 1957 року. Повністю — 1960-го.
Чужинець зроду, він став одним із найчистіших українців. І саме за цю чистоту його знищили.
Сьогодні Інститут сходознавства НАН України носить його ім’я. Є премія імені Агатангела Кримського. У Києві, Володимирі, Вінниці є вулиці на його честь. Національний банк випустив пам’ятну монету. А головне — його праці знову читають, перевидають і досліджують. Бо людина, яка знала шістдесят мов, залишила одну найважливішу — мову любові до України, зрозумілу без перекладу.
