Закон України про Голодомор 1932–1933 років в Україні — це Закон № 376-V, ухвалений Верховною Радою 28 листопада 2006 року. У статті 1 він прямо встановлює, що Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом Українського народу. Кваліфікація спирається на Конвенцію ООН від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього і на попередню постанову парламенту від 15 травня 2003 року № 789-IV.
Чинна редакція, за карткою документа на zakon.rada.gov.ua, датується 8 березня 2026 року. До початкових статей про статус геноциду, протиправність публічного заперечення, обов’язки влади та бюджетне забезпечення пам’яті додано статтю 4-1. Вона закріплює щорічну загальнонаціональну хвилину мовчання о 16:00 у четверту суботу листопада і початок акції «Запали свічку».
Акт не замінює історичне дослідження і не називає єдиної цифри втрат. Він фіксує правову оцінку, обов’язок держави зберігати пам’ять і межу, за якою публічне заперечення визнається наругою над пам’яттю жертв. Санкцію у Кримінальному кодексі цей закон сам не встановлює.
Як з’явився закон і що йому передувало
До 2006 року пам’ять про голод уже мала окремі правові опори, але не мала окремого закону з прямою кваліфікацією. Указом Президента від 26 листопада 1998 року № 1310/98 було встановлено День пам’яті жертв голодоморів у четверту суботу листопада. Пізніше назву дня коригували, проте календарна прив’язка лишилася тією самою.
15 травня 2003 року Верховна Рада ухвалила постанову № 789-IV. У ній Голодомор названо актом геноциду Українського народу як наслідок умисних дій тоталітарного репресивного сталінського режиму. Преамбула закону 2006 року прямо посилається на цей документ і на те, що трагедію десятиліттями офіційно заперечувала влада СРСР.
Законопроєкт вніс Президент Віктор Ющенко. Парламент ухвалив його 28 листопада 2006 року з урахуванням поправок, які пропонував тодішній Голова Верховної Ради. Наступного дня Президент підписав закон. Офіційне опублікування відбулося у Відомостях Верховної Ради України, 2006, № 50, ст. 504. За прикінцевими положеннями акт набрав чинності з дня опублікування.
Преамбула не є декоративним вступом. Вона фіксує мотиви: вшанування мільйонів загиблих, засудження дій тоталітарного режиму СРСР, руйнування соціальних основ, традицій і духовної культури, а також відсилання до Конвенції 1948 року. Саме ця зв’язка мотивів і норми статті 1 робить документ не меморіальною декларацією, а актом правової кваліфікації.
Стаття 1: геноцид і межі цієї кваліфікації
Формула статті 1 коротка: Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом Українського народу. Юридична вага фрази в тому, що вона переводить історичний висновок у площину національного закону. Держава більше не описує подію лише як «голод» чи «трагедію колективізації». Вона називає цілеспрямований акт масового знищення людей.
Конвенція 1948 року визначає геноцид як дії, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу. До таких дій належать убивство членів групи і навмисне створення життєвих умов, розрахованих на її повне або часткове фізичне знищення. Український закон не переписує конвенцію. Він застосовує її критерій до подій 1932–1933 років в Україні: хлібозаготівлі, вилучення продовольства, блокада сіл, «чорні дошки», заборона виїзду.
Закон стосується саме Голодомору 1932–1933 років. Масові штучні голоди 1921–1923 і 1946–1947 років у цьому акті статусу геноциду не отримали.
Оцінки кількості загиблих у законі не зафіксовані. Текст говорить про мільйони жертв. Демографічні дослідження дають різні діапазони: частина підрахунків для УСРР тримається біля 3,5–4 мільйонів надлишкових смертей, інші оцінки, разом із ненародженими і втратами поза межами республіки, вищі. Розбіжність методик не скасовує кваліфікації. Закон оцінює характер дій режиму, а не зводить злочин до однієї статистичної комірки.
Стаття 2: що саме визнано протиправним
Стаття 2 визнає публічне заперечення Голодомору 1932–1933 років в Україні наругою над пам’яттю мільйонів жертв, приниженням гідності Українського народу і протиправним діянням. Норма вужча, ніж іноді її переказують. Ідеться про публічне заперечення, а не про будь-яку академічну суперечку щодо цифр, географії втрат чи порівняння з голодом у інших регіонах СРСР.
Слово «протиправним» у цьому законі є правовою оцінкою, а не готовою санкцією. Кримінальний кодекс у редакції, яка діяла після ухвалення закону 2006 року, окремого складу злочину за заперечення Голодомору не містив. У квітні 2026 року до Верховної Ради внесли проєкт № 15192 про доповнення кодексу спеціальною статтею. Дослідницька служба парламенту і Національна асоціація адвокатів України розбирали ризики надто широких формулювань. Поки окрема кримінальна норма не ухвалена і не набрала чинності, стаття 2 лишається кваліфікуючою, а не каральною.
Практичний наслідок уже чинний. Публічне заперечення не можна подавати як нейтральну «альтернативну думку» в офіційних матеріалах органів влади, шкільних програмах чи меморіальних текстах. Водночас наукова дискусія про механізми, регіональні відмінності та джерела не дорівнює запереченню факту геноциду. Цю межу варто тримати чітко, інакше норма або втрачає зміст, або починає тиснути на дослідження.
Обов’язки влади і доступ до архівів
Стаття 3 покладає на органи державної влади та місцевого самоврядування кілька конкретних обов’язків у межах їхніх повноважень. Вони беруть участь у політиці відновлення та збереження національної пам’яті. Сприяють поширенню інформації про Голодомор серед громадян України і за кордоном. Забезпечують вивчення трагедії в навчальних закладах. Вживають заходів щодо увічнення пам’яті, зокрема через меморіали і пам’ятні знаки.
Окрема вимога стосується архівів. Наукові й громадські установи, дослідники та окремі громадяни, які вивчають Голодомор і його наслідки, мають отримати доступ до архівних та інших матеріалів у встановленому порядку. Це не означає автоматичного відкриття кожного фонду в день звернення. Порядок визначають профільні закони про архіви, доступ до публічної інформації та захист персональних даних. Але відмова «бо тема незручна» суперечить статті 3.
Для громади стаття працює приземлено. Міська рада не може вважати пам’ятний знак приватною ініціативою ентузіастів, якщо йдеться про виконання закону. Школа не виносить тему з програми як «політичну». Музей і архів не мають права закривати справи 1932–1933 років без правової підстави. Саме тут норма з короткого тексту перетворюється на щоденну роботу установ.
Бюджет, дослідження і стаття 4
Стаття 4 зобов’язує державу забезпечити дослідження і заходи з увічнення пам’яті на основі загальнодержавної програми. Кошти на неї щороку передбачаються в Державному бюджеті України. Формула важлива: пам’ять не віддана лише на грантові цикли чи разові ювілейні видатки. Закон вимагає щорічного рядка.
Обсяг фінансування закон не фіксує. Його визначає бюджетний процес. Тому в різні роки суми на меморіальні заходи, видання, освітні матеріали й утримання Національного музею Голодомору-геноциду відрізняються. Юридичний зміст статті не в конкретній гривні, а в забороні обнулити цей напрям як «непрофільний».
Прикінцеві положення доручили Кабінету Міністрів визначити статус і функції Українського інституту національної пам’яті та утримувати його з бюджету як спеціально уповноважений центральний орган у сфері національної пам’яті. Той самий блок доручив вирішити питання Меморіалу пам’яті жертв голодоморів у Києві до 75-х роковин. Меморіал на схилах Дніпра став матеріальним наслідком цього доручення, а не лише громадською ініціативою.
Стаття 4-1 і ритуал четвертої суботи листопада
Закон № 4783-IX від 11 лютого 2026 року, який набрав чинності 8 березня 2026 року, доповнив акт про Голодомор статтею 4-1. Щороку в четверту суботу листопада о 16:00 проводиться ритуал подяки, пошани та пам’яті: загальнонаціональна хвилина мовчання, і з цієї хвилини починається всеукраїнська акція «Запали свічку».
Місцеві органи влади і самоврядування сприяють організації акції та інформують про початок і завершення хвилини мовчання. Оголошення йде через медіа незалежно від форми власності, а також через системи оповіщення у сфері цивільного захисту. Особливості використання цих систем визначає Кабінет Міністрів. Рекомендації щодо організації затверджує Український інститут національної пам’яті.
До 2026 року хвилина мовчання і свічка вже були стійкою практикою, але трималися на указах, розпорядженнях і звичаї пам’ятного дня. Стаття 4-1 перевела ритуал у текст спеціального закону. Дата лишилася плаваючою: не 28 листопада, коли ухвалили закон, а четверта субота листопада. У 2025 році це було 22 листопада. У 2026 році день знову випадає на четверту суботу місяця, і саме о 16:00 закон вимагає загальнонаціональної паузи.
Свічка в вікні й тиша о 16:00 тепер не лише громадський жест. Для органів влади це виконання статті 4-1 Закону № 376-V.
Як читати статті закону разом
Коротка структура акта стає зрозумілішою, якщо зіставити норму, її дію і те, чого в тексті немає.
| Стаття | Що встановлює | Чого норма не робить |
|---|---|---|
| Стаття 1 | Визнає Голодомор 1932–1933 років геноцидом Українського народу | Не поширює цей статус на голоди 1921–1923 і 1946–1947 років |
| Стаття 2 | Називає публічне заперечення наругою над пам’яттю і протиправним | Не містить розміру штрафу чи строку позбавлення волі |
| Стаття 3 | Зобов’язує владу до політики пам’яті, освіти, меморіалів і доступу до архівів | Не скасовує окремий порядок архівного доступу |
| Стаття 4 | Вимагає програми досліджень і щорічних бюджетних коштів | Не фіксує конкретну суму видатків |
| Стаття 4-1 | Закріплює хвилину мовчання о 16:00 і акцію «Запали свічку» | Не переносить пам’ятний день на 28 листопада |
| Стаття 5 | Визначає набрання чинності й доручення уряду | Не створює нового суду чи спеціальної слідчої процедури |
Таблиця зібрана за офіційним текстом Закону № 376-V у редакції від 8 березня 2026 року, оприлюдненому на zakon.rada.gov.ua, з урахуванням первинної публікації у Відомостях Верховної Ради України. Сусідні акти — укази про день пам’яті, закон про засади державної політики національної пам’яті № 4579-IX від 21 серпня 2025 року — доповнюють поле, але не підміняють спеціальну кваліфікацію статті 1.
Типові помилки у читанні закону
Плутати закон і указ про день пам’яті. Четверту суботу листопада встановив указ 1998 року. Закон 2006 року дав правову кваліфікацію геноциду, а стаття 4-1 у 2026 році закріпила вже саму хвилину мовчання і свічку.
Вважати, що стаття 2 вже містить тюремний строк. Вона визнає заперечення протиправним. Окремий склад злочину потребує норми Кримінального кодексу. Проєкт такої норми у 2026 році розглядали, але це не тотожно чинній санкції.
Поширювати статус геноциду з цього закону на всі голоди ХХ століття. Стаття 1 говорить лише про 1932–1933 роки. Інші масові голоди досліджують і вшановують, але іншою правовою мовою.
Шукати в законі єдину «офіційну» цифру жертв. Її там немає. Текст тримається формулювання «мільйони». Конкретні підрахунки належать демографам і мають різні методики.
Змішувати дату ухвалення і дату вшанування. 28 листопада — день закону. Пам’ятний ритуал припадає на четверту суботу листопада о 16:00.
Ці плутанини виникають не через складність тексту. Акт короткий. Помилка з’являється там, де меморіальний звичай, політичну промову і норму закону складають в один абзац. Для школи, музею і журналіста різниця практична: кваліфікація, ритуал і санкція живуть у різних місцях правової системи.
Міжнародне визнання і межа українського акта
Закон № 376-V діє в Україні. Він не зобов’язує парламенти інших держав. Визнання Голодомору геноцидом за кордоном іде окремими резолюціями і законами. Хронологія нерівна: Естонія, Австралія і Канада ухвалили свої документи ще в 1990-х і на початку 2000-х, Польща — у грудні 2006-го, низка європейських парламентів — у 2022–2024 роках, після початку повномасштабного вторгнення Росії. За зведеними переліками на початок 2026 року таке визнання дали парламенти понад тридцяти держав, а також Європейський парламент.
Форма визнання різна. Десь це закон, десь резолюція однієї палати, десь заява без сили кримінальної норми. Український закон сильніший усередині країни саме тому, що містить обов’язки влади, бюджетну норму і з 2026 року — деталізований ритуал. Зовні він працює як опорний документ для дипломатичних звернень, а не як екстериторіальна санкція.
Російська офіційна позиція і далі відмовляється від кваліфікації геноциду та вписує голод у загальносоюзну кризу. Для українського права ця позиція не змінює статті 1. Вона пояснює, чому преамбула окремо згадує десятиліття офіційного заперечення і чому стаття 2 тримає публічне заперечення в полі протиправного.
Де закон працює в щоденних рішеннях
Для вчителя закон є підставою не виносити тему з курсу історії України і не подавати її як «спірну версію нарівні з запереченням». Дискусія про джерела лишається. Заперечення факту геноциду — ні. Для архівіста стаття 3 є аргументом відкрити доступ досліднику, якщо немає окремої законної заборони. Для депутата місцевої ради стаття 4-1 є підставою закласти в листопаді роботу систем оповіщення, а не чекати на окремий лист із міністерства.
Для родини, яка ставить свічку, юридичний текст ніби далекий. Насправді він тримає рамку, в якій цей жест не залежить від зміни уряду. Програма досліджень, рядок бюджету, меморіал, шкільна тема і тиша о 16:00 зібрані в одному короткому акті. Саме ця щільність відрізняє Закон № 376-V від разової постанови до круглої дати.
Чинний закон не закриває тему. Він фіксує кваліфікацію, забороняє публічне заперечення як наругу і змушує державу щороку повертатися до пам’яті грошима, освітою й хвилиною мовчання.
Поруч із ним уже стоїть ширший Закон № 4579-IX про засади державної політики національної пам’яті, ухвалений 21 серпня 2025 року. Він згадує Голодомор серед злочинів проти Українського народу, але спеціальна норма геноциду лишається в Законі № 376-V. Хто читає тему для школи, музею чи звернення до ради, починає саме з нього: стаття 1 для оцінки, стаття 2 для межі публічного слова, статті 3, 4 і 4-1 для того, що влада має зробити до четвертої суботи листопада.
