Право вето президента України становить виключне конституційне повноваження глави держави повертати ухвалений Верховною Радою України закон на повторний розгляд зі своїми вмотивованими та сформульованими пропозиціями. Це інструмент системи стримувань і противаг, який дозволяє президенту впливати на законодавчий процес без можливості остаточно блокувати закон.

За чинною редакцією Основного Закону вето має відносний (відкладальний) характер і не поширюється на закони про внесення змін до Конституції України. Парламент може подолати його кваліфікованою більшістю — не менш як двома третинами від конституційного складу (300 голосів із 450).

Процедура передбачає чіткі строки: 15 днів на рішення президента після отримання закону та 10 днів на підписання після подолання вето. На практиці застосування цього повноваження супроводжується як формальними поверненнями, так і затягуванням підписання, що впливає на набрання законами чинності.

Конституційне закріплення та еволюція норми

Пункт 30 частини першої статті 106 Конституції України прямо встановлює, що президент має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України. Ця норма кореспондує з частиною другою статті 94, яка деталізує механізм: протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону президент підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює або повертає зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями для повторного розгляду.

Первісна редакція Конституції 1996 року не містила винятку щодо конституційних законів. Зміни 2004 року (Закон № 2222-IV), відновлені у 2014 році, виключили можливість вето на акти про внесення змін до Основного Закону. Водночас уточнили порядок промульгації: якщо після подолання вето президент не підписав закон протягом десяти днів, його невідкладно офіційно оприлюднює Голова Верховної Ради України за власним підписом. Ці корективи усунули попередню невизначеність, яку Конституційний Суд України розглядав у рішеннях 1998–2009 років.

У рішенні від 7 липня 1998 року № 11-рп/98 Конституційний Суд України розтлумачив, що застосування вето скасовує результати голосування за закон у цілому та відкриває процедуру повторного розгляду. Строки обчислюються в календарних днях; якщо останній день припадає на вихідний або святковий, строк переноситься на наступний робочий день. Це тлумачення залишається актуальним і визначає практику дотепер.

Процедура застосування вето

Після ухвалення закону Верховною Радою його підписує Голова парламенту і невідкладно направляє президенту. З моменту отримання починається п’ятнадцятиденний строк. Президент може або підписати закон і офіційно оприлюднити його, або повернути зі своїми пропозиціями. Пропозиції мають бути вмотивованими та сформульованими — зазвичай вони стосуються невідповідності Конституції, ризиків реалізації, колізій із чинним законодавством або фінансових наслідків.

Якщо протягом установленого строку закон не повернуто, він вважається схваленим президентом і підлягає підписанню та офіційному оприлюдненню. На практиці ця норма не завжди дотримується через відсутність чіткої відповідальності за порушення строків, що створює простір для так званого «прихованого вето» — затягування підписання без формального повернення.

Ключова особливість українського вето полягає в його відносному характері: президент не володіє правом остаточного відхилення закону, а лише зупиняє процес набрання ним чинності до повторного розгляду парламентом.

Регламент Верховної Ради України (статті 132–135) деталізує порядок повторного розгляду. Застосування вето скасовує результати голосування за закон у цілому. Парламент розглядає пропозиції президента: якщо вони прийняті повністю, закон ухвалюється звичайною більшістю (226 голосів); якщо частково або відхилені — потрібна кваліфікована більшість у 300 голосів для подолання вето.

Характер вето та наслідки для законодавчого процесу

Вето президента України класифікується як загальне (стосується закону в цілому, а не окремих положень) і відносне (відкладальне). На відміну від абсолютного вето, яке виключає можливість подолання, українська модель зберігає верховенство парламенту за умови консолідації кваліфікованої більшості. Це відповідає принципу поділу влади та дозволяє досягати політичного компромісу.

Юридичні наслідки повернення закону включають скасування попередніх результатів голосування та обов’язок парламенту повторно розглянути документ. У разі подолання вето дата прийняття закону визначається датою повторного ухвалення, а промульгація може здійснюватися Головою Верховної Ради, якщо президент ухиляється від підписання.

Порівняння з іншими системами показує, що українське вето належить до сильних за кількісним бар’єром подолання (дві третини), але залишається відносним за характером. Це відрізняє його від моделей, де глава держави має абсолютне вето або де бар’єр нижчий.

Дані ґрунтуються на нормах Конституції України та Регламенту Верховної Ради України.

Винятки та обмеження права вето

Найсуттєвіше обмеження стосується законів про внесення змін до Конституції України. Президент не може накладати на них вето. Це положення з’явилося після конституційної реформи 2004 року і підтверджене практикою. Раніше Конституційний Суд України у 2003 році визнавав можливість вето на такі закони, однак подальші зміни Основного Закону цю позицію скоригували.

Вето також не застосовується до інших актів, які не є законами у розумінні законодавчої процедури. Президент не може передавати право вето іншим особам або органам — це виключне повноваження глави держави.

Відсутність вето щодо конституційних законів забезпечує стабільність Основного Закону і запобігає ситуаціям, коли глава держави блокує зміни, ухвалені кваліфікованою більшістю парламенту.

Практика застосування у 2019–2025 роках

За даними аналізу руху ЧЕСНО, за п’ять років роботи Верховної Ради IX скликання (станом на початок 2025 року) президент Володимир Зеленський застосовував право вето 46 разів. У приблизно 70 % випадків пропозиції глави держави підтримував парламент. Лише один раз вето було подолано — під час ухвалення закону про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України, який передбачав процедуру імпічменту. Це відбулося на початку роботи скликання.

Найчастіше вето стосувалося законопроєктів у сфері правової політики та галузевого розвитку. Значно рідше — документів із безпеки, оборони та державного будівництва. Раніше, за даними VoxUkraine за період до 2023 року, за майже чотири роки зафіксовано близько 35 вето, з яких більшість було враховано парламентом. Різниця в цифрах відображає продовження каденції та додаткові випадки.

Окрему проблему становить затягування підписання законів понад установлений строк. Хоча Конституція передбачає, що такий закон вважається схваленим, відсутність чіткого механізму примусового підписання та промульгації призводить до того, що частина актів роками залишається без офіційного оприлюднення. Станом на кінець 2024 року, за оцінками ЧЕСНО, десятки законів перебували в «підвішеному» стані.

Ця практика впливає на передбачуваність законодавства. Для суб’єктів господарювання, громадян та органів влади невизначеність щодо набрання законом чинності ускладнює планування. Водночас формальне вето з пропозиціями часто сприяє доопрацюванню текстів і зменшенню ризиків колізій.

У порівнянні з попередніми каденціями кількість застосувань вето залишається помірною відносно загального обсягу ухвалених законів. Подолання вето відбувається рідко через високу вимогу в 300 голосів, що вимагає консолідації більшості фракцій. Це підтверджує, що інструмент виконує функцію стримування, а не регулярного конфлікту між гілками влади.

Станом на 2026 рік конституційна рамка залишається незмінною. Зміни, внесені після 2014 року, закріпили виняток для конституційних законів і механізм промульгації Головою Верховної Ради. Подальша практика залежить від політичної конфігурації парламенту та готовності депутатів збирати кваліфіковану більшість у разі принципових розбіжностей із позицією президента.