Комерційна концесія це цивільно-правова модель, за якою правоволоділець за плату дозволяє користувачеві працювати під своїм комплексом прав: торговельною маркою, ноу-хау, стандартами якості, комерційним досвідом і діловою репутацією. В українському праві саме так оформлюють більшість франчайзингових відносин, хоча слово «франчайзинг» у кодексах майже не фігурує.
Договір регулює глава 76 Цивільного кодексу України. Сторони можуть бути лише суб’єктами підприємницької діяльності. Предмет — не окрема ліцензія на знак, а пакет прав плюс контроль якості. З 28 серпня 2025 року Господарський кодекс утратив чинність, тож орієнтиром залишається Цивільний кодекс і спеціальні норми про інтелектуальну власність.
На практиці помилки виникають не в назві договору, а в деталях: неповний опис комплексу прав, заборонені цінові застереження, плутанина з державною концесією, неправильна кваліфікація платежів для ПДВ і податку на прибуток. Нижче — робоча карта інституту станом на 2026 рік.
Правове визначення та місце в системі договорів
Стаття 1115 Цивільного кодексу формулює конструкцію прямо: одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати другій (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг. Це не продаж бізнесу і не оренда приміщення. Користувач лишається самостійним підприємцем, але працює в заданій системі.
Предмет закріплено в статті 1116. До нього входять об’єкти права інтелектуальної власності — торговельні марки, промислові зразки, винаходи, твори, комерційні таємниці — а також комерційний досвід і ділова репутація. Саме поєднання цих елементів відрізняє концесію від «голої» ліцензії на знак. Договір може визначати територію і сферу обороту або лишати їх відкритими.
Ключова риса інституту: користувач отримує не право власності на бренд, а право користування комплексом прав на умовах і під контролем правоволодільця.
Договір є консенсуальним, двостороннім і оплатним. Він набирає сили з моменту досягнення згоди в належній формі, а не з моменту передачі вивіски чи касового апарата. У нашій практиці супроводу таких угод саме цей момент сторони часто плутають із «запуском точки».
Чим концесія відрізняється від франчайзингу, ліцензії та державної концесії
У діловому обігу терміни «комерційна концесія» і «франчайзинг» давно ставлять поруч. Юридично точніше сказати так: франчайзинг — економічна модель мережі, а комерційна концесія — українська договірна оболонка цієї моделі. Назва в комерційній пропозиції нічого не вирішує. Вирішує зміст: що саме передається, на який строк, за яку плату і з яким обсягом контролю.
Ліцензійний договір зазвичай стосується одного або кількох конкретних об’єктів інтелектуальної власності. Концесія додає досвід, репутацію, інструкції, навчання, стандарти сервісу і право правоволодільця вимагати однакової якості. Якщо в тексті є лише дозвіл використовувати знак без стандартів і ноу-хау, кваліфікація як концесії слабшає.
Державна концесія — зовсім інший інститут. Там орган влади або громада передає приватному партнеру право створювати чи експлуатувати об’єкт публічної інфраструктури. Це сфера законодавства про концесії та державно-приватне партнерство, а не глава 76 Цивільного кодексу. Плутанина в назві дорого коштує: різні сторони, різний предмет, різний публічний контроль.
Перед порівняльною таблицею варто зафіксувати ще одну межу. Мережа з однаковою вивіскою і кількома ФОП може бути і концесією, і штучним дробленням бізнесу. Різниця — у реальному об’єкті інтелектуальної власності, ринкових роялті і самостійності користувача, а не в зовнішній схожості точок.
| Критерій | Комерційна концесія | Ліцензія на ТМ | Державна концесія |
|---|---|---|---|
| Предмет | Комплекс прав, досвід, репутація | Окремий об’єкт ІВ | Публічний об’єкт або послуга |
| Сторони | Лише підприємці | Ширше коло осіб | Орган влади / громада і концесіонер |
| Контроль якості | Типовий і часто обов’язковий | Обмежений умовами ліцензії | Публічний нагляд |
| Мета | Масштабування приватного бізнесу | Дозвіл на використання ІВ | Задоволення суспільних потреб |
Дані таблиці ґрунтуються на главі 76 Цивільного кодексу України (портал zakon.rada.gov.ua) та на розмежуванні з законодавством про концесії й державно-приватне партнерство.
Сторони, форма договору і реєстрація після дерегуляції
Стаття 1117 обмежує коло сторін: фізична або юридична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності. Фізична особа без статусу підприємця користувачем бути не може. Це не формальність. Якщо «партнер мережі» працює як звичайна фізична особа, конструкція розсипається.
Форма — письмова. Стаття 1118 у чинній редакції каже прямо: недодержання письмової форми робить договір нікчемним. Частини про обов’язкову державну реєстрацію виключено Законом України № 191-VIII від 12 лютого 2015 року. З 5 квітня 2015 року відсутність реєстрації договору в ЄДР сама по собі не позбавляє сторони права посилатися на нього у відносинах із третіми особами.
Наказ Мін’юсту від 29.09.2014 № 1601/5 про порядок реєстрації договорів концесії формально лишився в реєстрі актів, але статутна обов’язковість реєстрації з кодексів зникла. У 2026 році розумна стратегія інша: письмовий договір як єдиний документ, детальний опис комплексу прав і, окремо, реєстрація ліцензії на торговельну марку в УКРНОІВІ, якщо знак є ядром моделі. Реєстрація знака і реєстрація концесійного договору — різні процедури.
Після втрати чинності Господарським кодексом 28 серпня 2025 року посилання в договорі на статті 366–376 ГКУ не роблять угоду недійсною, але й не замінюють норми Цивільного кодексу. Нові договори варто писати вже «під» главу 76 ЦКУ.
Обов’язки правоволодільця і користувача
Стаття 1120 покладає на правоволодільця обов’язок передати технічну та комерційну документацію, надати інформацію, потрібну для роботи, і проінформувати користувача та його працівників. Якщо договором не передбачено інше, правоволоділець також має давати постійну технічну й консультативну підтримку, включно з навчанням, і контролювати якість товарів, робіт і послуг користувача.
Контроль якості — не примха мережі. Без нього бренд швидко розмивається, а правоволоділець ще й несе субсидіарну відповідальність за претензіями споживачів. У нашій практиці найчастіший конфлікт саме тут: користувач сприймає перевірки як втручання в «свій» бізнес, хоча закон прямо дозволяє і навіть очікує такого контролю.
Обов’язки користувача зібрані в статті 1121. Перед переліком варто сказати головне: користувач працює під чужим знаком, тому його свобода вужча, ніж у самостійного стартапу.
- Використання позначень лише визначеним способом. Самовільна зміна логотипа, кольорів чи вивіски — типова підстава для претензії.
- Відповідність якості. Товар або послуга користувача мають бути співмірні з тим, що виробляє чи надає сам правоволоділець.
- Дотримання інструкцій. Йдеться не лише про рецептуру, а про спосіб продажу, сервіс, звітність і навіть розташування обладнання, якщо це прописано.
- Додаткові послуги для покупця. Клієнт мережі має отримати той самий супровід, на який розраховував би в точці правоволодільця.
- Повідомлення споживача. Покупець повинен очевидним способом розуміти, що працює з користувачем, а не з самим правоволодільцем.
- Збереження таємниці. Ноу-хау, бази постачальників, внутрішні регламенти не виходять за межі договору.
Після цього переліку логічно додати ще один акцент. Закон не виписує розмір винагороди як окремий пункт статті 1121, але оплатність — конститутивна ознака договору. Без узгодженої плати конструкція розвалюється на безоплатну «домовленість про бренд», яку суд може перекваліфікувати.
Особливі умови, нікчемні застереження і відповідальність
Стаття 1122 дозволяє сторонам домовитися про ексклюзивність території, про обов’язок користувача не конкурувати з правоволодільцем, не брати аналогічні права в конкурентів і погоджувати локацію та оформлення приміщення. Це робочі інструменти мережі. Але той самий закон ріже два типи застережень під корінь.
Нікчемними є умова, за якою правоволоділець визначає ціну товару чи встановлює її верхню або нижню межу, і умова, що змушує користувача продавати лише певній категорії покупців або лише покупцям на визначеній території.
Цінові коридори, «рекомендована ціна як обов’язкова» і закриті канали збуту в тексті договору — міна. Антимонопольний ризик тут не теоретичний: концесія не дає права керувати ринком чужого підприємця як філією.
Стаття 1123 розподіляє відповідальність перед третіми особами. За претензіями щодо невідповідності якості правоволоділець відповідає субсидіарно. Якщо користувача розглядають як виробника продукції правоволодільця, відповідальність уже солідарна. Для споживача це захист. Для мережі — аргумент інвестувати в контроль, а не лише в паушальний внесок.
Платежі, роялті та податкова кваліфікація
Цивільний кодекс не нав’язує конкретну модель оплати. На ринку склалися два шари: паушальний внесок (разова плата за вхід у систему) і роялті (періодичні платежі від обороту, прибутку або фіксована сума). Інколи додають маркетинговий збір. Розмір — предмет торгу, а не норма закону. У локальних мережах паушальний внесок часто вимірюється тисячами або десятками тисяч доларів еквівалента, роялті — кількома відсотками обороту; ці орієнтири змінюються від ніші й сили бренду.
Для податків важлива не вивіска «роялті» в договорі, а зміст платежу. Податковий кодекс України визначає роялті як винагороду за використання або надання права на використання об’єкта інтелектуальної власності, включно з ноу-хау. Грошова виплата роялті не є об’єктом ПДВ за підпунктом 196.1.6 ПКУ. Якщо в тій самій сумі змішано навчання персоналу, поставку обладнання чи щомісячний «супровід як послугу», податківець може розщепити платіж і нарахувати ПДВ на сервісну частину.
Індивідуальні податкові консультації ДПС неодноразово підтверджували: плата за договором комерційної концесії за користування торговельною маркою та ноу-хау може кваліфікуватися як роялті. Водночас виплати нерезиденту запускають окремі правила коригування фінансового результату. Це вже не цивілістика, а зона бухгалтера і трансфертного ціноутворення.
Практичний висновок для сторін простий. В акті приймання-передачі варто окремо зафіксувати передання документації, доступ до регламентів і право користування знаком. Тоді і облік, і податкова кваліфікація стоять на документі, а не на усних поясненнях менеджера мережі. Джерело визначення роялті — Податковий кодекс України (портал tax.gov.ua / zakon.rada.gov.ua).
Субконцесія, строк, зміна і припинення
Стаття 1119 дозволяє користувачеві укладати договір субконцесії лише якщо це передбачено основним договором або погоджено з правоволодільцем. До субконцесії застосовуються ті самі правила, що й до концесії. Користувач і субкористувач відповідають перед правоволодільцем солідарно. Недійсність основного договору тягне недійсність субконцесії. Для майстер-франшизи це зручна, але небезпечна конструкція: один слабкий субкористувач б’є по всій вертикалі.
Договір може бути строковим або безстроковим. Користувач має право на укладення договору на новий строк за правилами статті 1124, якщо належно виконував обов’язки. Зміна умов і припинення підпорядковуються загальним нормам зобов’язального права плюс спеціальним статтям глави 76. Окремо варто прописувати долю вивіски, залишків товару з маркуванням мережі, клієнтської бази і обов’язок не використовувати ноу-хау після закінчення строку.
За моїм досвідом супроводу розірвань, найдорожчі спори починаються не з роялті, а з «сірої» зони після виходу: користувач лишає схожий інтер’єр, ті самі постачальники і майже той самий слоган. Якщо в договорі немає чіткого post-term обмеження і опису того, що вважається конфіденційною інформацією, довести порушення важче.
Практичні ризики, на які дивляться обидві сторони
Для користувача головний ризик — купити не систему, а презентацію. Перевірка перед підписанням має включати свідоцтво на торговельну марку, коло товарів і послуг, на які знак зареєстровано, наявність регламентів, реальну підтримку інших точок і фінансову модель без прихованих обов’язкових закупівель. Якщо правоволоділець вимагає купувати все лише в нього за неринковою ціною, це вже не концесія, а залежність.
Для правоволодільця ризики інші. Слабкий договір не дає підстав закрити точку, яка псує бренд. Надмірний контроль без документальної бази виглядає як фактичне керівництво чужим бізнесом і може бути використаний у податкових або корпоративних спорах. Солідарна відповідальність за «свою» продукцію, яку фасує користувач, теж не декоративна норма.
Окремий блок 2025–2026 років — адаптація старих шаблонів. Тексти з посиланням на ГКУ, обов’язкову реєстрацію в ЄДР і право сторін «не посилатися на незареєстрований договір» застаріли. Вони не завжди вбивають угоду, але створюють зайву двозначність у суді. Новий шаблон має стояти на статтях 1115–1129 Цивільного кодексу, окремо регулювати інтелектуальну власність і окремо — платежі.
Комерційна концесія це інструмент масштабування, а не магічна франшиза з рекламного лендінгу. Вона працює тоді, коли комплекс прав існує насправді, плата економічно обґрунтована, якість контролюється, а заборонені цінові та збутові застереження не зашиті в дрібний шрифт. Саме ці чотири умови відділяють робочу мережу від пакета обіцянок, за який уже заплатили.
