Фраза «земля блакитна ніби апельсин» поєднує сюрреалістичну поезію Поля Елюара з документальною стрічкою Ірини Цілик про родину з Красногорівки. Вона передає абсурд і красу одночасного існування війни та звичайного життя. Фільм показує, як кіно допомагає людям залишатися людьми серед постійних обстрілів.

Стрічка 2020 року стала першою українською роботою, відзначеною нагородою за режисуру на Sundance у категорії світового документального кіно. Вона розповідає про Ганну та її чотирьох дітей, які самі знімають фільм про власний досвід у «червоній зоні» Донбасу.

Поль Елюар написав ці рядки в 1929 році, стверджуючи, що слова не брешуть, навіть коли порівнюють землю з апельсином. У фільмі Цілик ця метафора стає ключем до розуміння того, як мистецтво перетворює травму на силу.

Коли Поль Елюар у 1929 році в збірці «L’Amour la poésie» написав «La terre est bleue comme une orange», він створив один із найвідоміших образів сюрреалізму. Земля кругла, як апельсин, і водночас блакитна, як небо. Логіка тут не працює — і саме в цьому сила. Слова не брешуть, каже поет. Вони відкривають іншу реальність, де все можливе.

Через майже століття ця фраза лягла в основу назви українського документального фільму. Режисерка Ірина Цілик почула її від літературної критикині Ганни Улюри, коли шукала спосіб описати сюрреальність Донбасу. Там війна і мир існують паралельно. Обстріли — і діти, що грають на музичних інструментах. Підвали — і банки з помідорами. Смерть поруч — і жага творити.

Походження назви та поезія Поля Елюара

Поль Елюар (справжнє ім’я Ежен Еміль Поль Гріндель) був одним із засновників сюрреалізму. Його вірш починається з рядка, який одразу ламає звичне сприйняття. Земля блакитна, ніби апельсин. Далі поет стверджує: ніколи помилки, слова не брешуть. Вони більше не дають співати. Настає черга поцілунків домовитися.

Літературознавці бачать у цьому образі кілька шарів. Одні пов’язують його з Галлою — дружиною Елюара, у якої були блакитні очі й руде волосся. Інші — з ідеєю, що поезія створює нову правду, вільну від раціональних обмежень. У 1929 році ніхто ще не бачив Землю з космосу, тож блакитний колір планети був чистою інтуїцією.

Саме цей абсурд став ідеальним дзеркалом для Донбасу 2010-х. Там звичні поняття перевернулися. Мир став винятком, а війна — фоном. Люди жили між двома реальностями, і назва фільму точно вхопила це відчуття.

Сюжет документальної стрічки Ірини Цілик

У центрі уваги — родина з Красногорівки Донецької області. Ганна сама виховує чотирьох дітей. Обстріли не припиняються. Місто в «червоній зоні». Але в будинку повно життя: коти, музика, сміх, творчість.

Діти й мама знімають власний фільм. Старша донька Мирослава вчиться на оператора. Молодша сестра мріє про режисуру. Вони відтворюють сцени зі свого життя, знімають молитву в підвалі, фіксують будні. Поки знімальна група Цілик спостерігає за ними, родина створює кіно про себе.

Це фільм у фільмі. Межі між реальністю і мистецтвом розмиваються. Ганна просить ліки у військових — і це виглядає як сцена з їхньої стрічки. Діти монтажують кадри, обговорюють ракурси. Життя під обстрілами стає матеріалом для творчості.

Саме в цьому полягає сила стрічки: вона не показує війну як суцільний жах. Вона показує, як люди зберігають людяність через мистецтво.

Як створювався фільм

Ідея народилася з проєкту «Жовтий автобус». Професійні кінематографісти організовували табори для підлітків у прифронтових зонах. Продюсерка Анна Капустіна запропонувала Цілик зробити фільм про цей проєкт. Але все змінилося, коли режисерка познайомилася з Мирославою та Настею Трофимчук.

Дівчата запросили знімальну групу додому в Красногорівку. Там Цілик побачила будинок, повний котів, музики й мистецтва. Рішення знімати саме цю родину прийшло природно. Зйомки тривали близько року — з 2017 по 2019-й. Команда жила з героями, ставала частиною сім’ї.

Бюджет становив близько 5,65 мільйона гривень. Держкіно профінансувало майже половину. Співвиробниками виступили українська компанія Albatros Communicos і литовська Moonmakers. Оператор — В’ячеслав Цвєтков. Монтаж — Іван Банніков та сама Цілик.

Робоча назва була «Жовтий автобус». Але фінальна — цитата Елюара — з’явилася, коли режисерка шукала спосіб передати сюрреалізм того, що бачила.

Нагороди та міжнародне визнання

Світова прем’єра відбулася 24 січня 2020 року на Sundance Film Festival. Ірина Цілик отримала Directing Award у категорії World Cinema Documentary. Це був перший випадок, коли український фільм здобув нагороду за режисуру на цьому фестивалі.

Далі стрічка зібрала десятки відзнак. На Docudays UA вона перемогла і в національному, і в міжнародному конкурсах. Гран-прі на Millennium Docs Against Gravity у Польщі. Cinema Eye Honors Spotlight Award. Призи в Сіетлі, на Biografilm Festival та багатьох інших.

Дані про нагороди підтверджуються матеріалами фестивалів і повідомленнями Держкіно.

Режисерка Ірина Цілик та її підхід

Ірина Цілик народилася 18 листопада 1982 року в Києві. Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого з відзнакою. Вона — письменниця, поетеса, режисерка. Авторка кількох поетичних і прозових збірок, дитячих книжок.

До «Землі блакитної» Цілик знімала короткометражки й була співрежисеркою антології «Невидимий батальйон» про жінок на війні. Документальний повний метр став її дебютом у цьому форматі. Вона підходила до героїв без жалості й сенсаційності. Спостерігала довго, ставала близькою.

У інтерв’ю режисерка неодноразово підкреслювала: назва передає саме те відчуття нереальної реальності, яке охоплює на Донбасі. Поєднання непоєднуваного. Війна і творчість. Страх і радість.

Чому цей фільм важливий сьогодні

Стрічка вийшла в український прокат 26 листопада 2020 року. Тоді війна на Донбасі тривала вже шостий рік. Після повномасштабного вторгнення 2022-го її значення тільки зросло. Родина героїв змогла виїхати до Литви. Фільм став свідченням того, як мистецтво допомагає виживати.

Він не про героїзм у класичному розумінні. Він про буденну мужність — продовжувати жити, творити, любити, коли зовні все руйнується. Про силу кіно як способу зафіксувати досвід і не дати йому розчинитися в хаосі.

Сюрреалізм Елюара тут працює як лінза. Земля може бути блакитною, як апельсин. Війна може співіснувати з дитячим сміхом і сімейним кіно. І в цьому немає помилки. Слова — і кадри — не брешуть.

Фільм залишається одним із найточніших документів про те, як українці зберігали себе в найскладніших умовах. Через мистецтво. Через любов. Через право називати речі своїми іменами — навіть коли ці імена звучать парадоксально.